Сучасні патогенетичні аспекти та принципи лікування атопічного дерматиту
у співавторстві з Болотна Л.А., Королько Ю.В.
Болотная Л. А., Королько Ю. В. Современные патогенетические аспекты атопического дерматита. Дерматология, косметология, сексопатология. 2004. № 3-4. С. 187–191.
Останніми десятиліттями спостерігається повсюдне зростання захворюваності в усіх вікових групах, але особливо драматично вона зросла в дітей віком до 7 років. Якщо в 60-х рр. минулого століття в країнах Європи вона становила 0,5-1 %, то сьогодні – 12-15 % [1,10]. В Україні захворюваність коливається від 3 до 10 (у середньому 6,5) на 1000 дітей [4]. Захворюваність на АД серед дорослого населення – 1,5-2 % від загальної популяції, і вона варіює в різних країнах залежно від рівня урбанізації та стану екологічної чистоти життєвого простору [9].
Вивченню справжньої захворюваності заважають різні чинники, одним із яких є плутанина в термінології. АД – термін, включений до Міжнародної класифікації хвороб дев'ятого та десятого перегляду, яку рекомендує ВООЗ і яку прийнято в Україні, – позначає ураження шкіри в дітей і дорослих, що характеризується хронічним стадійним перебігом з певними клініко-морфологічними симптомами в різні вікові періоди [1,3,10]. Слід зазначити, що немає іншого дерматозу, крім АД, який мав би таку різноманітність синонімічних назв у різних державах і навіть у різних наукових школах однієї країни («діатезичне пруриго Бенье», «ендогенна екзема», «нейродерміт», «алергодерматоз» та ін.). Первинну реєстрацію діагнозу часто проводять фахівці – педіатри, дерматологи, алергологи – під різними назвами, при цьому існує можливість реєстрації одного хворого ніби з уперше встановленим діагнозом на різних вікових етапах (алергічний діатез, дитяча екзема, дифузний нейродерміт). Відсутність чітких критеріїв для встановлення діагнозу АД також не сприяє вивченню справжньої захворюваності.
Формування патології шкіри при АД – багатофакторний за етіологією і багатокомпонентний за патогенезом процес, що зачіпає різні регуляторні системи та органи організму. Спадкову схильність за наявності в сім'ї дитини з атопією обов'язково слід ураховувати, оскільки цей чинник істотно впливає на прогноз. Так, якщо обоє батьків мають АД, ризик розвитку в дитини становить 70 %, а при хворобі лише одного з батьків ризик знижується до 30 % [3,8,13].
Для реалізації IgE-залежної відповіді та появи клінічних симптомів потрібен вплив різних несприятливих зовнішніх і внутрішніх чинників, які називають чинниками ризику. Численними дослідженнями доведено провідну роль харчових та інгаляційних алергенів у формуванні АД [1,9,15]. У ранньому дитячому віці харчова алергія – це стартова сенсибілізація, у середньому та старшому дитячому віці, у підлітків і дорослих суттєвішими подразниками стають побутові алергени. Несприятливий фон для реалізації АД створюють різні ендогенні стани, що сприяють першій маніфестації захворювання. Реалізуючі чинники умовно можна поділити на три групи [3,8].
Перинатальні чинники зумовлені низькою якістю здоров'я батьків, помилками в тактиці ведення вагітності та пологів. У дітей з різною частотою виявляються внутрішньоутробна гіпоксія, перинатальні інфекції (стрепто-, стафілококові, урогенітальні, вірусні), патологія пологового періоду з травмою хребта, спинного або головного мозку. Наслідками дії цих чинників у дитини з АД можуть бути зниження та збочення імунної відповіді на алергени зовнішнього середовища, гіпоталамічні та вертебральні дисфункції з мікроциркуляторними порушеннями в органах і шкірі. Чинники раннього постнатального та раннього дитячого віку найчастіше призводять до розвитку гострої фази АД за наявності спадкової схильності та несприятливого перебігу перинатального періоду. Основними чинниками можна вважати порушення процесів травлення та всмоктування, дискінезії біліарного та кишкового тракту, зараження дітей гельмінтами та найпростішими, вегетосудинні розлади, розвиток синдрому ендогенної інтоксикації внаслідок вироблення біологічно активних речовин у підвищених концентраціях. Хронічний перебіг АД підтримують такі чинники: дисфункція органів і систем детоксикації та захисту (недостатність органів травлення, шкірного бар'єру); нейродистрофічні та мікроциркуляторні порушення у внутрішніх органах і шкірі (атрофічні гастродуоденіти, порушення функції печінки, нейровертебральні дисфункції, гіпофункція надниркових залоз); психосоматичні розлади; колонізація шкіри патогенними мікроорганізмами (Staphylococcus aureus, Pityrosporum ovale та ін.).
Нині констатується переміщення значущості чинників ризику [9,14]. Відзначається збільшення питомої ваги хворих з позитивним сімейним анамнезом (з 60 до 85 %). На перше місце вийшли чинники перинатальної патології. Як свідчить наш досвід, тяжкі форми АД достовірно частіше розвиваються в дітей при поєднанні спадкової схильності до атопії та чинників ризику. Ранній початок дерматозу, масивна тривала медикаментозна терапія, несприятливий психологічний мікроклімат у родині пацієнта, відсутність віри в одужання значно обтяжують прогноз.
Попри багаторічні дослідження, завершеної та переконливої концепції патогенезу АД дотепер немає. Правомірно припустити, що однією з причин невдач у створенні алгоритму патогенезу є різний методологічний підхід до його вивчення різними фахівцями. Однак в останні роки відбувся певний перерозподіл акцентів у розумінні механізмів формування патологічних змін у шкірі, при цьому провідного значення надають імунним порушенням [1,3,6].
Імунопатогенез АД парадоксально поєднує в собі пригнічення клітинного імунітету та активацію клітинно-опосередкованої алергічної реактивності. За наявними уявленнями найважливішою ланкою імунної дисфункції слід вважати Т-клітинний імунітет, його порушення проявляються на всіх рівнях: кількісному (зменшення кількості Т-клітин) і функціональному (порушення продукції інтерлейкінів – ІЛ і клітинно-опосередкованих реакцій) [2,3,10]. Різні субпопуляції лімфоцитів суттєво змінюють свою активність при АД, виявлено дефіцит Т-лімфоцитів-супресорів, зміну співвідношення Т-хелперів 1 і 2 типу. Показано, що роль цих клітин неоднозначна на різних етапах процесу: в гостру фазу на клітинах підвищена експресія іРНК ІЛ-13, у модуляції хронічного процесу велика роль належить ІЛ-12 [2,11].
Найважливішою особливістю патогенезу АД є активація гуморального імунітету, а також еозинофілів [3,6]. При АД виражена гіперпродукція імуноглобулінів класу Е. Реагіни не лише здатні безпосередньо зв'язувати антиген, що спричиняє розвиток атопічного процесу, а й активно брати участь у презентації антигена дендритними клітинами Т-лімфоцитам – Т-хелперам 2 типу, що відіграє суттєву роль в ініціації імунопатологічного процесу в шкірі. Імуногістохімічні дослідження шкіри хворих на АД виявили патологічну інфільтрацію епідермісу активованими Т-лімфоцитами та макрофагами. Показано локальну експансію Т-хелперів 2 типу в дермі, що продукують ІЛ-4, ІЛ-5, ІЛ-13, які спричиняють розвиток еозинофільних реакцій і гіперпродукцію IgE, що визначає клінічні прояви захворювання [3,8,14]. Посилений синтез Т-хелперами 1 типу ІЛ-2, ІЛ-12 та інтерферонів, можливо, зумовлює підтримання тривалого запального процесу.
Терапія АД сьогодні є переважно патогенетичною та спрямована на усунення патологічних порушень в органах і системах, а також на запобігання загостренням хвороби. Програма ведення пацієнтів з АД охоплює кілька напрямів: 1) заходи, спрямовані на запобігання контакту з причинними чинниками; 2) корекція фонових порушень; 3) зовнішнє лікування; 4) проведення профілактичних заходів з метою скорочення ризику підвищення рівня сенсибілізації та розширення її спектра [1,5,15].
Однією з основних технологій патогенетичної терапії є режим антигенного щадіння, якого досягають максимальним роз'єднанням з алергенами; він охоплює низку заходів: організацію лікувального харчування та побуту, виключення поліпрагмазії та профілактичної імунізації на певні строки з подальшим використанням щадних схем імунізації [5,12]. Елімінації біологічно активних речовин і продуктів порушеного метаболізму досягають розвантажувальними днями, тюбажами, ентеросорбцією (поліфепан, карбактин, ентеродез, сілард), інфузійною терапією (неогемодез, реополіглюкін). Питання про методи санації осередків хронічної та персистуючої інфекції в дітей з АД залишається дискусійним [3]. Специфічну терапію слід призначати, і вона має бути домінуючою при генералізації або безсумнівній активації інфекційного процесу. Препаратами вибору при лікуванні мікробних ускладнень є цефалоспорини I-II покоління, макроліди, при генералізації герпетичної інфекції негайно призначається зовіракс або інші противірусні препарати.
Діагностика та лікування в Інституті
Отримати консультацію
Важливим етапом лікування АД є корекція патофізіологічних і патохімічних ефектів алергічних реакцій із застосуванням антимедіаторної терапії (стабілізатори мембран тучних клітин – задитен, налкром, блокатори Н1-гістамінових рецепторів – діазолін, тавегіл, лоратадин, дезлоратадин тощо) [1,6,10]. Перевагу в лікуванні АД ми віддаємо антигістамінним препаратам II покоління, які мають високу специфічність і спорідненість до Н1-рецепторів, не мають М-холінолітичної дії, не мають седативного та снодійного ефектів, діють на ранню та пізню фази алергічної реакції й не спричиняють розвитку тахіфілаксії. Глюкокортикостероїдні препарати слід призначати з особливою обережністю, суворо за показаннями (при різких загостреннях, що супроводжуються вираженою ексудацією, за відсутності ефекту від традиційної терапії), коротким курсом (не більше 7 днів).
Корекція фонових порушень передбачає нормалізацію всіх залучених до атопічного процесу органів і систем організму [3,5,6,13]. Відновлення функції органів травлення здійснюють нормалізацією мікрофлори кишечника (бактисубтил, біфікол, інтестопан, метронідазол, лінекс), процесів травлення та всмоктування (дієтотерапія, панкреатин, фестал), усуненням моторних порушень (папаверин, церукал, мотиліум), відновленням функцій печінки та колоїдного стану жовчі (легалон, ліпамід, споживання харчових волокон, мінеральні води).
Специфічна імунотерапія діє на всі ланки алергічного процесу та сприяє тривалій ремісії. Засоби й методи, що використовуються з цією метою, різноманітні, але доцільність і ефективність низки з них (левамізол, нетитровані препарати людського імуноглобуліну, тимічні пептиди) завжди піддається сумніву [2,3,12]. Перевагу слід віддавати препаратам із поліпотентним механізмом дії (нуклеїнат натрію, поліоксидоній, бронхомунал, рибомуніл, лейкінферон).
У комплексній терапії АД має значення застосування препаратів із переважними ефектами метаболічної терапії вітамінного та невітамінного походження (аскорбінова кислота, фосфорильовані форми вітаміну В1, В6 – кокарбоксилаза та піридоксальфосфат, пантотенова кислота, пантогам, вітамін А, фосфаден, глютамінова кислота). Для нормалізації функцій центральної та вегетативної нервової систем призначають анксіолітики із седативним ефектом і вегетотропні препарати (белласпон, циннаризин, вазобрал) [1,5,10].
У хворих на АД є ряд особливостей, спричинених патологічним процесом і таких, що впливають на фармакодинаміку. Для запобігання ризику побічних реакцій на медикаменти необхідно проводити аналіз алергологічного та фармакологічного анамнезу; призначати не більше 3-5 препаратів; уникати свідомо алергенних препаратів; обмежено застосовувати парентеральні засоби, призначати нові препарати ургентного характеру в першій половині дня, внутрішньовенні ін'єкції – за присутності лікаря.
Зовнішня терапія входить до базового стандарту лікування захворювання та є невід'ємною частиною терапевтичного комплексу. Під час місцевої терапії дотримуються таких принципів: обов'язковий правильний щоденний догляд за шкірою – нетривалі прохолодні ванни або душ з індиферентними миючими засобами, дерматологічні шампуні, зволоження шкіри; при ексудації та мокнутті – дерматологічні примочки та/або вологі пов'язки; при гострому запаленні з інфільтрацією та гіперемією – пасти й мазі, що містять протизапальні та кератопластичні засоби; при хронічному запаленні шкіри з ліхенізацією та сухістю – мазі й креми з препаратами, що мають протизапальну, покращувальну мікроциркуляцію, антимедіаторну дію [3,7,12].
Практика останніх років свідчить про переважну тенденцію застосування в терапії дорослих і дітей з АД широкого спектра зовнішніх засобів, що містять як діючу речовину різні глюкокортикостероїдні гормони [1,5,6,13]. Нині в розпорядженні дерматологів є значна кількість таких засобів, що мають універсальну протиалергічну дію: зменшують вивільнення медіаторів алергічного запалення, міграцію клітин до зони ураження, проліферацію імунокомпетентних клітин у осередку. Сучасні зовнішні засоби помірної та сильної дії, що не містять фтору, зарекомендували себе як ефективні та достатньо безпечні. Водночас у практичному плані зберігається небезпека формування місцевих небажаних явищ і ускладнень при тривалому й неконтрольованому застосуванні, а також при аплікаціях на шкіру з високою чутливістю (можливі атрофія шкіри, телеангіектазії, гіпертрихоз, формування стероїдної резистентності) [1,7,15]. Існує також ряд обмежень щодо їх застосування – неможливість використання в дітей до 6 міс., а галогенізованих препаратів – до 2 років, застосування на поверхні не більш як 20 % загальної площі ураження, рекомендування короткими курсами. Багато побічних ефектів пояснюються тим, що кортикостероїди не мають клітинно-селективного механізму дії. Стероїди пригнічують синтез колагену, пригнічують клітини Лангерганса аж до повного зникнення з епідермісу, тоді як вони відіграють важливу роль у механізмах імунного нагляду. Тому сучасний концептуальний підхід до тактики зовнішньої терапії передбачає використання місцевих нестероїдних інгібіторів запалення та зрозуміло призводить до логічної спроби заміни традиційної терапії новими видами лікування.
Новим стратегічним класом засобів топічної дії є нестероїдні препарати з макролідною структурою, що містять інгібітори кальциневрину та мають імуносупресивну активність [7,11]. Одним із таких засобів, що з недавнього часу доступний у вітчизняній клінічній практиці, є пімекролімус крем 1 % (Елідел). Особлива структура молекули пімекролімусу надає речовині ліпофільних властивостей, що зумовлює його високу спорідненість до шкіри та шкірну селективність протизапальної дії. Препарат практично не впливає на місцеві та системні імунологічні реакції, ріст кератиноцитів, фібробластів та ендотеліальних клітин і при тривалому використанні не має побічних ефектів. Показано, що зовнішнє застосування крему «Елідел» через 2-3 дні істотно зменшує свербіж шкіри, а на 3-7 день терапії знижує активність алергічного запалення переважно за рахунок блокування Т-клітинної та еозинофільної інфільтрації [11].
Патогенетично обґрунтована комплексна терапія АД із використанням продуктів сучасних фармацевтичних технологій дає змогу певною мірою розв'язувати проблему лікування дерматозу – значно покращувати перебіг і забезпечувати стійку ремісію захворювання, запобігати його рецидивуванню та відповідно підвищувати якість життя як самих пацієнтів, так і членів їхніх родин.
Список літератури
- Гомберг М.А., Соловьев А.М., Аковбян В.А. Атопический дерматит // Русский медицинский журнал. – 1998. - Т. 6, № 20. – С. 1328-1334.
- Деркач В.В., Просекова Е.В., Вафина Т.П. Цитокины при атопическом дерматите у детей // Медицинская иммунология. – 2003. – Т.5, № 3-4. – С. 434-435.
- Кунгуров Н.В., Герасимова Н.М., Кохан М.М. Атопический дерматит (типы течения, принципы терапии). – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2000. – 266 с.
- Мавров І.І., Волкославська В.М., Гутнев О.Л., Денисенко О.І. Забруднення атмосфери та захворюваність алергодерматозами в східному та західному регіонах України // Мат. науково-практичної конференції “Захворюваність та вікові особливості шкіри, їх генетична детермівнованість”. – Київ, 2003. – С. 66-69.
- Пампура А.Н., Чебуркин А.А., Смолкин Ю.С. Современные подходы к терапии атопического дерматита // Лечащий врач. – 2000. - № 4. – С. 28-32.
- Сергеев Ю.В. Атопический дерматит. Современные подходы к диагностике, терапии и профилактике // Медицина для всех. – 2001. - № 2 (19). – С. 2-8.
- Смирнова Г.И. Современные технологии местного лечения атопического дерматита у детей // Иммунопатология, аллергология, инфектология. – 2003. - № 3. – С. 75-82.
- Торопова Н.П. Атопический дерматит у детей: механизмы патогенеза // Аллергология. – 1998. - № 3. – С.8-12
- Феденко Е.С. Эпидемиология атопического дерматита // Materia medica. – 2000. – № 1 (25). – С. 19-25.
- Bos J.D., Sillevis J.H. Atopic dermatitis // EADV. – 1996. – Vol.7, № 6. – P. 101-114.
- Kapp A. Long-term management of atopic dermatitis in infant with topical pimecrolimus. A nonsteroid anti-inflammatory drug // J. Allergy Clin. Immunol. – 2002. – Vol. 110, № 2. – P. 277-284.
- Leung D.Y. Atopic dermatitis: immonobiology and treatment with immune modulators // Clin. Exp. Immunol. – 1997. – Vol. 107, suppl. 1. – P. 25-30.
- Su Kemp J.C., Narigos A.S., Nolan G.A. Atopic eczema: its impact on the family and financial cost // Arch. Dis. Childhood. - 1997. - Vol. 76, № 2. – P. 159-162.
- Schulz-Larsen F., Hanifin J.M. Epidemiology and pathogenesis of atopic dermatitis // Immunol. Allergy Clin. North. Am. – 2002. – Vol.22, № 4. – P. 1-24.
- Tofte S.J., Hanifin J.M. Current management and therapy of atopic dermatitis // J. Amer. Acad. Dermatol. – 2001. - Vol.44, № 1. – P. 13-16.